Філософія релігії в Україні

 Волошин Володимир Вікторович

к. філос. н., доцент; докторант кафедри філософії Донецького національногоуніверситету, м. Донецьк

Епістемологічна складова філософії релігії

Виступ на Третьому Круглому столі із філософії релігії 24 квітня 2012 р.

Знання і знання про знання – не тільки актуальна, а й вічна філософська тема. Релігієзнавство, коли йдеться про когнітивну та пізна­вальну складові, відчуває ті самі проблеми й виклики, що й інші «науки про дух». Епістемологічна матриця соціально-гуманітарних дисциплін остаточно не склалася, незважаючи на тиск логіцизму та верифікаціонізму Віденського гуртка, вплив «лінгвістичного повороту» й постпо­зитивістських «революцій», виклики постмодернізму. Соціально-гумані­тарне знання (й пізнання) характеризується швидкістю змін, фено­менальною одиничністю й унікальністю, релятивністю, суб’єктивізмом, емпіричною невідтворюваністю, проблематичністю застосування штучних мов, неінструментальністю дослідження тощо. До того ж конкуруючі теорії не­рідко є непорівнюваними, не існує стабільних правил вибору між дослідницькими програмами та методологічними парадигмами.

Ситуація ускладнюється ще більше, коли об’єктом дослідження постає релігія, яка має справу з надприродним, сакральним, трансраціональним, трансдефінітним. У структурі філософії релігії фахівці, в тому числі й українські, обґрунтовано виокремлюють як одну зі складових епістемологію. Когнітивний і пізнавальний аспекти релігії – цікава й евристична галузь релігієзнавчих досліджень. Починаючи з кінця ХХ сторіччя, в лексикон гуманітарних наук упевнено ввійшли такі поняття, як «епістемологія історії», «епістемологія мистецтва», «епістемо­логія культури». Епістемологія релігії поки не має чіткого сформульова­ного предмета, не являє собою структурованого цілого. Причина такого становища не в незначній кількості досліджень, а в невизначеності пізнавальної парадиг­ми, відсутності певної матриці дослідження, недостатній конкуренції між різними підходами. За таких умов ускладненими є методологічна самореф­лексія, концептуалізація релігії у філософсько-когнітивному просторі, міждисциплінарні зв’язки та подолання епістемологічного сепаратизму.

Наша мета – окреслити контури епістемології релігії, яка  бачиться важливою складовою філософії релігії.

Доцільно розглядати філософію релігії як самодостатню дисципліну, здатну вирішувати фундаментальні проблеми загального релігієзнавства. Вона дистанціюється від багатьох тем філософської теології та релігійної філософії, однак враховує їхні напрацювання, можливо, з подальшою адаптацією. Елімінувати «філософію в релігії», вив­чаючи релігію досить складно. Якщо прийняти тільки «філософію про релігію», це звузить горизонт пошуку, філософія релігії втратить у евристичності та практичній релевантності, і, як наслідок, програє і на території науки, і на полі теології. Крайній «методологічний атеїзм» та боротьба за «чистоту» філософії про релігію, може привести до того, що вона перестане бути філософією, але так і не стане чіткою наукою. Б. Рассел вважав філософію «нічийною землею» між наукою та теологією. Буде прикро, якщо ця земля перетвориться на острів, а релігії, що вивчаються – у  «засушені рослини і квіти, що поповнюють релігійно-історичні музеї»[1]. Релігія – місце зустрічі реального та допустимого, бажаного, уявного. Максимально нейтральна «філософія про релігію» не виключає зацікавленої «філософії в релігії», а доповнює її. Без проникнення в конфесійний когнітивний простір філософія релігії не в змозі ефективно вирішувати поставлені перед нею завдання.

Свобода від філософських передумов при вивченні релігії – річ недосяжна. Стабільної і всеохоплюючої філософії релігії не створено, хоча, можливо, в такому глобальному проекті й немає необхідності. Але контекстуальний динамізм філософії, її рефлексивний і методологічний потенціал, скепти­цизм щодо абсолютного знання, дозволяють претендувати на провідні ролі у релігієзнавстві. Філософія релігії постає у ролі медіа­тора релігієзнавчих досліджень, так би мовити, епістемічного посередника між різними інтерпретаційними системами двох світів – профанної дійсності та сакральної можливості. Вона являє собою, кажучи мовою логіки висловлювань, «результуючий стовпець таблиці істинності» всіх релігієзнавчих дисциплін. Контекстуальний динамізм філософії, її рефлексивний, методологічний, евристичний потенціал, синтетичний характер і скептицизм дозволяють претендувати на такий статус.

Якщо епістемологія як така – частина філософії, аналогія властивостей дозво­ляє вважати епістемологію релігії складовою філософії релігії.

Термін «епістемологія» не має однозначного змісту. Його можна використовувати як синонім гносеології, теорії пізнання, філософії пізнання. Семантичні відмінності, звичайно, можна виявити, але така гра поняттями не дає приросту нового знання. Не є очевидною демаркація «епістемології» і «епістемологій». Кожна локальна епістемологія має як вихід на загальну теорію, так і методологічні підтвердження власної унікальності.

Арґументуємо епістемологічну складову філософії релігії. Без епістемології знижується евристичний потенціал науки про релігію загалом, бо історичному, соціологічному дослідженню неминуче передує гносеологічна «преамбула», адже будь-який релігієзнавчий пошук вимагає логіко-методологічного каркаса. Вже Л. Вітгенштейн писав: «Мета філософії – логічне прояснення думок. <…> Філософія повинна прояснювати й чітко розмежовувати думки, які без цього є ніби темними й розпливчастими»[2]. За К. Тілє, філософія релігії «є наукою про релігію у вузькому смислі слова, бо наука – це філософська обробка зібраного, впорядкованого і класифікованого знання»[3]. І. Ільїн переконаний, що «філософія релігії створюється саме розумом і притому на підставі розумної віри», тому «сумнів» і «раціональне обґрунтування» – її маркери[4]. М. Томпсон вважає, що філософію релігії цікавлять фактуальний базис релігійних «теорій» та їх семантика; буквалізм і метафоричність мови релігії; обґрунтованість віри[5]. «Виправдання» епістемологічної складової філософії релігії ми знайдемо й у працях сучасних українських та російських дослідників (Є. Аринін, І. Богачевська, О. Горкуша, В. Даренський, І. Касавін, Ю. Кімелєв, Н. Мартишина, Л. Мікешина, В. Порус та ін.)[6].

 Епістемологія релігії – досить абстрактна конструкція теоретичного релігієзнавства, тут має місце пріоритет загального над частковим і емпі­ричним. Віддаємо перевагу на користь епістемології релігії, а не релі­гійної епістемології. Аргумент: раціонально ми можемо спробувати пізнати поза­раціональне, але не навпаки. Це не говорить про заперечення когнітивного потенціалу позараціональних, логічно не очевидних знаннєвих конструкцій та їх імплікацій. Адекватною бачиться епістемологія, яка базується на таких положеннях: 1) міждис­циплінарна взаємодія (за ґеґемонії філософії); 2) логіко-методологічний контроль; 3) конкуренція теорій (тем, науково-дослідних програм, пара­дигм, можна сказати, потрібне підкреслити). Виникає два блоки проблем, що можуть бути розв’язані в межах міждис­циплінарного синтезу. Перший включає в себе питання про природу, джерела, адекватність, доцільність релігійного знання. Другий – про можли­вість «дешифрування», об’єктивації цього знання в межах науки про релігію. Постає питання й про розробку стратегій пізнання релігії як такої.

Епістемологія релігії буде ефективною за критико-дистанційованого ставлення до свого предмета. Через існування зв’язку між релі­гією й іншими компонентами культури, релігія як комплекс знань, не може мати імунітету до наукової критики. Але слід визнати положення: релігія як антропологічна універсалія і система семантичних констант, як правило, не потребує легітимації з боку науки. Епістемологія релігії покликана обмежити доступ нормативізму; ак­сіологічна оцінка локальних релігійних епістем навряд чи є доречною та продуктивною. Цю дисципліну повинна цікавити не сутність сакральних об’єктів, а їх розуміння й осмислена інтерпретація, не Бог, а міркування про Бога, релігійні знання «як», «чому», «яким чином». Тому акцент бажано зробити на проблемному, структурно-конфігуративному, інтерпретаційному аспектах.

Епістемологія розглядає знання як результат «роботи» різноорганізованих, у тому числі, й позанаукових дискурсів. Дослідження релігії – багатовекторний процес, який передбачає синтез наукової, філософської і теологічної пізнавальних програм. Структурними компонентами епістемології є онтологічний «мінімум», аналіз релігійного когнітивного простору, логіка та методологія. У певних сегментах продуктивним здається синтез релігійної метафізики, з одного боку, аналітичної філософії та епістемічної логіки, з іншого. Евристичними можуть бути контакти з психологією, лінгвістикою, релігій­ною філософією тощо. Підкреслемо доцільність методологічного наповнення епістемології. Саме у сфері методології багато дослідників пропонують шукати найбільш явні відмінності між релігієзнавством і теологією.

«Знання», «знати» припустимо розглядати як семантичні примітиви-універсалії або базисні концепти. Знання постає як: 1) автономний стійкий інтерсуб’єктивний «третій світ», посередник між світом і людиною, певного роду, «символічна реальність»; 2) динамічний стан-переробка інфор­мації в різних форматах. «Третій світ» діалектично взаємодіє з «другим» – ментальним світом. Релігійне знання, безсумнівно, є найважливішою складовою «третього світу». Його епістемологічна цінність і вітально-екзистенційна реле­вантність апробовані історією. Таке знання не вписується у стандартні межі наукових парадигм, але контакт і взаємообмін з ними є продук­тивним. До релігійно забарвлених знаннєвих ресурсів підходимо з позиції «веритистської презумпції невинуватості». Об’єктивні знаннєві системи можуть інтерпретуватися як непорівнювані, або такі, що перебувають у відношеннях підпорядкування, супідрядності, протилежності, супереч­ності, перетину. Для епістемічних станів суб’єкта через їх рухливість та суперечливу цілісність характерним постає відношення перетину. Віра (faith), віра (belief) і знання – фундаментальні епістемічні стани, що знаходяться у відношенні циркулярної додатковості. Ці стани повною мірою реалізують себе на території релігії.

Релігійне знання – різновид спеціалізованого позанаукового нетех­нічного знання. Його визначення ускладнюють сакральне навантаження, обмеженість селекції, семіотична багатовекторність, наявність очевидності «по той бік» достовірності. Холістичність та рецептурність цього знання імплікують доступність і надійність; екзистенційні, деонтичні та комунікативно-регламентуючі компоненти підкріплюють аксіологічний статус. Наукове знання в плані фактуальності, аналітичності, обґрунто­ваності, перевірки, фальсифікації має переваги, але воно не має компонента х – епістемічної «таємниці». Релігія виконує компенсуючу функцію, коли раціональне вичерпує свої можливості, гальмує рух знання у нескінченність. Вона здатна «розкодувати» інформацію, яка для інших знаннєвих типів є недоступною. Тому жорстка диктатура раціональності в епістемології релігії не потрібна, бо здатна підірвати легітимну владу раціональності.

Знання не тільки «витягуються» зі світу, але й конструюються. Релігія – один з найдивовижніших результатів такого конструювання. Релігійні знання, які пройшли багатовікову апробацію, не тільки сприяли фор­муванню пояснювальних програм, а й безпосередньо брали участь у перетворенні дійсного світу. Будь-яка епістемічна модель світу – це модель світу можливого, адже людина не в змозі відобразити «кращий із світів» у повному обсязі, у всій сумі його об’єктивних зв’язків та відношень («зв’язок» і «відношення» теж можуть бути розглянуті як конструкції). Специфіка релігії полягає в тому, що вона не тільки інтерпретує реаль­ність, а й шукає її альтернативи. Альтернативи, здатні цю реальність якщо не абсорбувати, то «приручити». І далеко не очевидно, що профанний, поцейбічний світ – єдиний «справжній» у всіх темпоральних вимірах. Про можливі світи як епістемічні конструкції доречно говорити, адже вони є реальними.

Релігійне знання можна класифікувати на знання про власне сакральне (знання близьке до продуктивного незнання), змішане знання (знання про трансцендентну «реальність» із «вкрапленнями» «цієї» реальності, земної), знання про профанне. Немає необхідності пояснювати, в якому порядку зростає значимість для віруючого. У знанні про релігійне знання все навпаки. Маємо певного роду когнітивний дисонанс. Можна умовно виокремити два типи знань про релігію: «зовнішній» (історія, конфесіо­логія, соціологія, політологія, географія релігії та ін.), «внутрішній» (психологія і філософія релігії). У форматі першого типу апеляції до знання про сакральне зведені до мінімуму. Філософія і психологія релігії в цьому плані мають перевагу, що розширює їх пізнавальний горизонт. Але вони ризикують бути поглиненими теологічними парадигмами. Класифікація епістемічних станів навряд чи є можливою через багатознач­ність понять, які їх фіксують, і через проблемність денотатів.

Предметом логіки як складової епістемології є міркування. Семантична насиченість релігійного знання ставить під сумнів доціль­ність дискусії щодо того, чи є релігія принципово верифікованою системою знань (когнітивістський підхід) або ж релігія – гносеологічний фантом, який не має пізнавальної цінності (крайній нонкогнітивізм). Для релігійних міркувань двозначна класична логіка не є придатною. Її спроможність є мінімальною і для релігієзнавства. Уявна логіка М. Васильєва й низка інших некласичних логік пропонують більш дієві алгоритми роботи з гіпотетичними, неочевидними, незамкнутими знаннєвими масивами. Од­нак безконтрольна проліферація логіки та її «деформалізація» ховають у собі загрози. Неформальна логіка поки не є апробованою. Суб’єктивна логіка – шлях до релятивізму. Логіка не позбавить дослідника релігії помилок, проте вона здатна обмежити їх поширення через мір­кування. Логіка не дає відповіді на запитання, як потрібно форматувати соціаль­но-гуманітарне знання. Швидше за все, мова йде про те, в яких про­грамах цього робити не слід. Логіка постає і як спосіб корекції опису одного з можливих світів – світу релігії. Цей світ, у свою чергу, не є ціліс­ною конструкцією. Логіка не може зробити очевидне більш зрозумілим, ніж нам підказує здоровий глузд (і, безсумнівно, віра), а неочевидне подати як однозначне. Доцільно демаркувати фактичну й логічну суперечливість, беручи до уваги не абсолютний статус останньої. Логіка нічого не будує й нічого не руйнує поза межами абстрактного мислення. «Порожні поняття» традиційної логіки – фікція (про евристичну цінність таких понять писало багато дослідників, наприклад, В. Петрушенко та М. Попович[7]). Логіка не повинна займатися пошуками істини в дилемах «реальне/вигадане», «природне/надприродне», «необхідне/неможливе». Вона лише констатує правильність міркувань у певній системі координат та розробляє доречні та доцільні стратегії міркувань. Релігійна свідомість – це не стільки синтез ілюзорного та реалістичного, скільки змішування різних універсумів міркувань.

Логічний аналіз феномену релігії 1) передбачає вихід на актуальну тему взаємозв’язку різних логічних процесів і коректності переходів від одного процесу до іншого; 2) дозволяє порівнювати типи мислення; 3) роз­ширює горизонт проблематики модальних логік; 4) ставить питання про взаємовплив референтного, семантичного, сакрального значення знака; 5) актуалізує пошуки (або відмову від таких) твердих десигнаторів; 6) має ви­хід на праксеологію релігії у форматі, наприклад, логіки дії. Постає питання, чи можна релігієзнавче знання «заморозити у логічних системах» (вислів С. Кримського) та абстрагувати його від суб’єкта?

Міркування про природу релігії, її епістемічний зміст і шляхи інтер­претації цього змісту приводять до принципу додатковості й проблеми релятивізму. Принцип Н. Бора враховує дуалістичний характер релігійного знання, він дозволяє розглядати несумірні релігієзнавчі програми як неповні й компенсуючі (наприклад, аналітичну та феноменологічну). Згідно з цим принципом у межах однієї програми не можна уникнути втрат інформації. Доповнюваність блокує епістемологічний авторитаризм і самодостатність теорій, перешкоджає семантичній закритості та жорсткій демаркації програм і парадигм, гармонізує дихотомію філософія релігії/теологія. Нівелювати релятивність і релятивізм неможливо через: 1) недоскона­лість людського розуму; 2) наявність таких епістемічних станів як зди­ву­вання, інтерес, сумнів; 3) мінливість вихідних метафізичних припущень теорій і науково-дослідних програм; 4) рухливість і процесуальність світу; 5) соціально-культурні трансформації, що є неминучими в потоці історич­ного часу.

Помірний релятивізм – апробована програма критицизму й виявлення наукових аномалій. Релятивізм і додатковість мають спільні ознаки. Їх об’єднує теза про апріорну голографічність пізнання. Однак існують і суттєві відмінності. Доповнюваність прагне послабшити релятивізм за допомогою релятивності, а не виправдати релятивізм за рахунок релятивністі. Доповнюваність сприяє зростанню наукових знань, абсолютний релятивізм його консервує і дезорієнтує наукову спільноту. Одна справа – визнавати проблематичність принципу об’єктив­ності, інша – нівелювати його. Бор не прихильник веритистського нігілізму й не відмовляється шукати істину. Він пропонує розглядати істинне знання в різних системах координат,  не піддаючи сумніву цілісність і сталість дійсного макросвіту.

«Ми не знаємо, а лише припускаємо» (К. Поппер). «Я знаю», «я вірю» «я припускаю», «існують знання» – твердження-маркери епістемології. Ре­лігія є відкритою структурою з великим фоновим знанням. Вона – універ­сальна форма освоєння світу (світів) на порубіжжі дійсного й можливого. Для дослідника релігійні положення – суть припущення, які становлять сакралізовані «виправники» теорії, за термінологією П. Стросона. Інтер­претації релігії та релігійно забарвлених епістемічних станів (релігійний і містичний досвід – специфічні стани свідомості) є релятивними. Межі між чітко усвідомленим знанням, нечіткою «контурною» думкою та незрозу­мілою вірою є розмитими. Звідси  припущення: основною формою розвитку релігієзнавчих знань є гіпотеза. Гіпотеза постає керівною ідеєю з нового конструювання, договором-ґарантією дискусії, конвенцією, яку можна буде розірвати. Вона завжди пов’язана з вірою (belief) та «науковою фантазією» (П. Копнін). Як правило, релігієзнавчі гіпотези – це гіпотези вищого рівня, тобто такі, що є дедуктивно одержаними системами загаль­них положень. Такі положення нерідко є причетними до істини «в інакшості» (Микола Кузанський). До них можна застосувати характе­рис­тику А. де Моргана – «стрибок уяви». Вони нерідко є результатом інтуї­тивного осяяння («візантійська парадигма»), але підпадають під раціональ­ну критику. Гіпотези теоретичного релігієзнавства, як правило, є «незахи­щеними» та слабко підкріпленими емпірично; апелюють до немонотонної арґументації, допускають ad hoc. Тут, користуючись термінологією Г. Рей­хенбаха, «контекст відкриття» домінує над «контекстом обґрунтування». Верифікація (фальсифікація) релігієзнавчих гіпотез є умовною й незавершеною. Це нескінченний процес підтверджень та/або спростувань. Але й за таких характеристик гіпотеза здатна не втрачати пояснювальної сили. Отже, релігієзнавча теорія – це комплекс коге­рентних гіпотез з максимально можливими (у відповідному універсумі міркувань) охопленням і виводимістю.

Таким чином, епістемологія релігії має своїм предметом релігійне знання й пізнання релігії як специфічну логіко-методоло­гічну процедуру. У широкому значенні, епістемологія релігії, по-перше, досліджує підстави, межі, ґенезу, структуру, функціонування і знакову експлікацію релігії як типу знання та його когнітивну релевантність; по-друге, розробляє та використувує логічно та прагматично доречні принципи, форми, методи, процедури, операції пізнання релігії, встановлює зв’язок з іншими дисциплінами, можливо, виходячи на метарівень. Нежорстка міждисциплінарна взаємодія та допущення у сферу філософії релігії конвенціоналізму й конструктивізму, невери­фіко­ваних, проблемних положень і позанаукових методів, слабко підкріплених припущень і специфічної логіки не знімають вимог когерентності, системності, мінімізації суб’єктивізму.


[1] Булгаков С. Н. Свет невечерний: Созерцания и умозрения. – М., 1994. – С. 85.

[2] Витгенштейн Л. Tractatus logico-philosophicus (с параллельными комментариями В. Руднева) // Витгенштейн Л. Избранные работы. – М., 2005. – 4.112.

[3] Тиле К. Основные принципы науки о религии // Религиоведение. Хрестоматия. – М., 2000. – С. 116.

[4] Ильин И. А. Аксиомы религиозного опыта. – М., 2004. – С. 126.

[5] Томпсон М. Философия религии. – М., 2001. – С. 6, 16.

[6] Див.: Аринин Е. И. Философия религии. Принципы сущностного анализа. – Архангельск, 1998; Богачевська І. Методологічні аспекти побудови семіотичної моделі релігії // Українське релігієзнавство. – № 20. – 2001; Дисциплінарне релігієзнавство. Колективна монографія. За наук. ред. доктора філос. н., проф. Анатолія Колодного / Українське релігієзнавство. – К., 2009; Социальная эпистемология / под ред. И. Т. Касавина. – М., 2010; Научные и богословские эпистемологические парадигмы: историческая динамика и универсальные основания / под ред. В. Поруса. – М., 2009; Эпистемология: перспективы развития / Отв. ред. В. А. Лекторский; отв. секрет. Е. О. Труфанова. – М., 2012; Кимелев Ю. А. Философия религии: Систематический очерк. – М., 1998; Микешина Л. А. Философия познания. Проблемы эпистемологии гуманитарного знания. – М., 2009.

[7] Див.: Петрушенко В. Епістемологічний арґумент в онтологічному доведенні // Філософська думка. – 2002. – № 2; Попович М. Що таке філософія? // Філософська думка. – 2006. – № 1.

***

Авторство тексту доповіді, висловлених тут суджень та ідей повністю належить к.філос.н. Волошину Володимиру Вікторовичу. Доповідь була виголошена на Третьому Круглому столі із філософії релігії “Сучасні підходи у філософії релігії як стратегії осмислення предмету чи способи розкриття інтерпретативного потенціалу міркувань про нього, що відбувся 24 квітня 2012 року у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України. Аудіозапис доповіді зберігається. За умови використання тексту, суджень та ідей, слід вказувати авторство та робити посилання на нашу сторінку.

Всі круглі столи із філософії релігії

Всі наукові події

Наші публікації за науковими подіями

Учасники

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

Хмаринка позначок

%d блогерам подобається це: