Філософія релігії в Україні

Волошин Володимир Вікторович

(к. філос. наук, доцент; докторант кафедри філософії Донецького національногоуніверситету)

Епістемологічна складова філософії релігії

Анотація виступу на 3-тьому Круглому столі із філософії релігії.

Авторське право на текст анотації, висловлені тут думки та ідеї повністю належить Волошину В.В.  При використанні необхідно посилатися на нашу сторінку із обов,язковою вказівкою  автора.

Термін «епістемологія» не має однозначного змісту, хоча його й можна використовувати як синонім гносеології, теорії пізнання, філософії пізнання. Семантичні відмінності, звичайно, можна виявити, але така гра поняттями не дає приросту нового знання. Не є очевидною демаркація «епістемології» і «епістемологій». Кожна локальна епістемологія має як вихід на загальну теорію, так і методологічні підтвердження власної унікальності. У широкому значенні, епістемологія релігії, по-перше, досліджує підстави, межі, ґенезу, структуру, функціонування і знакову експлікацію релігії як форми знання, його пізнавальну, соціокультурну, екзистенційну релевантність; по-друге, розробляє логічно та прагматично релевантні принципи, операції, методи, форми пізнання релігії, встановлює зв’язок з іншими дисциплінами, виходячи на метарівень.

Релігієзнавство – спе¬цифічна і складна наука, яка вимагає синтезу різних типів знання, наука, яка оперує головоломним понятійно-категоріальним апаратом і непростою технікою осягнення парадоксального зв’язку людини з інобуттям. Дослідження релігії – багатовекторний процес, який передбачає синтез наукової, філософської і теологічної пізнавальних програм. Структурними компонентами епістемології релігії є онтологічний «мінімум», аналіз релігійного знання, логіка та методологія. Продуктивним здається синтез релігійної метафізики, з одного боку, аналітичної філософії та епістемічної логіки, з іншого. На допомогу також приходять лінгвістика, антропологія, історична епістемологія, психологія.

Філософія загалом і філософія релігії зокрема постають у ролі медіа¬торів релігієзнавчих досліджень. Епістемологія релігії – складова філо¬софії релігії. Остання являє собою «результуючий стовпець таблиці істинності» всіх релігієзнавчих дисциплін. Контекстуальний динамізм філософії, її рефлексивний, методологічний, евристичний потенціал, синтетичний характер і скептицизм дозволяють претендувати на такий статус. Філософія релігії апелює не тільки до розуму (хоча й таке обмеження визнається легітимним), а й до віри. Віра, у свою чергу, звернена до серця й не вимагає врахування профанних веритистських контекстів. Релігія – місце зустрічі реального та допустимого, бажаного. Філософія релігії постає в іпостасі епістемічного посередника між різними інтерпретаційними системами двох світів – профанної дійсності та сакральної можливості. Максимально нейтральна «філософія про релігію» не виключає зацікавленої «філософії в релігії», а доповнює її. Нежорстка міждисциплінарна взаємодія та допущення у сферу епістемології релігії конвенціоналізму й конструктивізму, невери¬фіко¬ваних, проблемних положень і позанаукових методів, слабко підкріплених припущень і специфічної логіки не знімають вимог когерентності, системності, мінімізації суб’єктивізму.

Визнаючи вищість (але не винятковість!) наукового соціально-гумані¬тарного знання, віддамо належне «помірному епістемологізму», допускаю¬чи у філософію пізнання релігії позанаукові форми. Цілі, завдання, контексти пізнання, а також наші можливості, дозволяють у деяких випадках погодитися з П. Фейєрабендом: «Розподіл науки і не-науки є не тільки штучним, але й шкідливим для розвитку пізнання».

Віддаємо перевагу на користь епістемології релігії, а не релі¬гійної епістемології: раціонально ми можемо спробувати пізнати поза¬раціональне, але не навпаки. Наш ідеал епістемології фундований трьома положеннями: 1) міждис¬циплінарна взаємодія (за ґеґемонії філософії); 2) логіко-методологічний контроль; 3) конкуренція теорій (тем, науково-дослідних програм, пара¬дигм, можна сказати, потрібне підкреслити).

Семантична насиченість релігійного знання ставить під сумнів доціль¬ність дискусії щодо того, чи є релігія принципово верифікованою системою знань (когнітивістський підхід) або ж релігія – гносеологічний фантом, який не має пізнавальної цінності (крайній нонкогнітивізм). Висловлювання-молекули релігійних міркувань не мають підстав претендувати на статус аподиктичних і асерторичних у координатах дійсного світу. Релігії як ідеальні описи станів не можуть виконувати роль повних реальних альтернатив дійсності, але здатні коригувати останню. На шкалі, де необхідність позначена 1, а неможливість – 0, реалізація можливих релігійних сценаріїв у чистому вигляді прагне до 0, що не свідчить про нездатність релігійних положень радикально змінювати ландшафти близькі до 1.

«Знання», «знати» припустимо розглядати як семантичні примітиви-універсалії або базисні концепти. Знання постає: 1) як автономний стійкий інтерсуб’єктивний «третій світ», посередник між світом і людиною; 2) як динамічний стан-переробка інфор¬мації в різних форматах. «Третій світ» діалектично взаємодіє з «другим» – ментальним світом. Пізнання являє собою процесуальний та ентелехійний синтез: 1) нео¬своєного інформаційного ресурсу; 2) знання, як такого; 3) епістемічних станів людини.

Релігійне знання є складовою «третього світу». Його епістемологічна цінність і вітально-екзистенційна реле¬вантність апробована історією. Таке знання не вписується у стандартні межі наукових парадигм, але контакт і взаємообмін з ними є продук¬тивним. До релігійно забарвлених знаннєвих ресурсів підходимо з позиції «веритистської презумпції невинуватості». Об’єктивні знаннєві системи можуть інтерпретуватися як непорівнювані, або такі, що перебувають у відношеннях підпорядкування, супідрядності, протилежності, супереч¬ності, перетину. Для епістемічних станів суб’єкта через їх рухливість та суперечливу цілісність характерним постає останнє відношення. Віра (faith), віра (belief) і знання – фундаментальні епістемічні стани, що зна¬ходяться у відношенні циркулярної додатковості. Ці стани повною мірою реалізують себе на території релігії. Віра (faith), як і відмова від неї, постають як базові світоглядні позиції.

Релігійне знання – різновид спеціалізованого позанаукового нетех¬нічного знання. Його визначення ускладнюють сакральне навантаження, обмеженість селекції, семіотична багатовекторність, наявність очевидності «по той бік» достовірності. Холістичність, простота та рецептурність цього знання імплікують доступність і надійність; екзистенційні, деонтичні та комунікативно-регламентуючі компоненти підкріплюють аксіологічний статус. Наукове знання в плані фактуальності, аналітичності, обґрунто-ваності, перевірки, фальсифікації має переваги, але воно не має компонента х – трансцендентної епістемічної «таємниці». Релігія виконує компенсуючу функцію, коли раціональне вичерпує свої можливості, гальмує рух знання у нескінченність. Вона здатна «розкодувати» інформацію, яка для інших знаннєвих типів є недоступною. Тому диктатура раціональності в епістемології релігії здатна підірвати легітимну владу раціональності.

Знання не тільки «витягуються» зі світу, але й конструюються. Релігія – один з найдивовижніших результатів такого конструювання. Релігійні знання, які пройшли багатовікову апробацію, не тільки сприяли фор¬муванню пояснювальних програм, а й безпосередньо брали участь у перетворенні дійсного світу. Будь-яка епістемічна модель світу – це модель світу можливого, адже людина не в змозі відобразити «кращий із світів» у повному обсязі, у всій сумі його об’єктивних зв’язків та відношень («зв’язок» і «відношення» теж можуть бути розглянуті як конструкції). Специфіка релігії полягає в тому, що вона не тільки інтерпретує реаль¬ність, а й шукає її альтернативи. Альтернативи, здатні цю реальність якщо не абсорбувати, то «приручити». І далеко не очевидно, що профанний, поцейбічний світ – єдиний «справжній» у всіх темпоральних вимірах. Про можливі світи як епістемічні конструкції доречно говорити, адже вони є реальними.

Релігійне знання класифікуємо на знання про власне сакральне (знання близьке до продуктивного незнання), змішане знання (знання про трансцендентну «реальність» із «вкрапленнями» «цієї» реальності, земної), знання про профанне. Немає необхідності пояснювати, в якому порядку зростає значимість для віруючого. У знанні про релігійне знання все навпаки. Маємо певного роду когнітивний дисонанс. Можна умовно виокремити два типи знань про релігію: «зовнішній» (історія, конфесіо¬логія, соціологія, політологія, географія релігії та ін.), «внутрішній» (психологія і філософія релігії). У форматі першого типу апеляції до знання про сакральне зведені до мінімуму. Філософія і психологія релігії в цьому плані мають перевагу, що розширює їх пізнавальний горизонт. Але вони ризикують бути поглиненими теологічними парадигмами.

Предметом логіки як складової епістемології є міркування. Для релігійних міркувань двозначна класична логіка не є придатною. Її спроможність є мінімальною і для релігієзнавства. Уявна логіка й низка інших некласичних логік пропонують більш дієві алгоритми роботи з гіпотетичними, неочевидними, незамкнутими знаннєвими масивами. Логіка не позбавить дослідника релігії помилок, проте вона здатна обмежити їх поширення через мір¬кування. Логіка не дає відповіді на запитання, як потрібно форматувати релігієзнавче знання. Швидше за все, мова йде про те, в яких про¬грамах цього робити не слід. Логіка постає і як спосіб корекції опису одного з можливих світів – світу релігії. Цей світ, у свою чергу, не є ціліс¬ною конструкцією. Логіка не може зробити очевидне більш зрозумілим, ніж нам підказує здоровий глузд (і, безсумнівно, віра), а неочевидне подати як однозначне. Вона лише констатує правильність міркувань у певній системі координат та розробляє релевантні стратегії міркувань. Релігійна свідомість – це не стільки синтез ілюзорного та реалістичного, скільки змішування різних універсумів міркувань. Перетин універсумів забезпечується, насамперед, несуворими аналогіями.

«Ми не знаємо, а лише припускаємо» (К. Поппер). «Я знаю», «я вірю» «я припускаю», «існують знання» – твердження-маркери епістемології. Ре¬лігія є відкритою структурою з великим фоновим знанням. Вона – універ¬сальна форма освоєння світу (світів) на порубіжжі дійсного й можливого. Інтер¬претації релігії та релігійно забарвлених епістемічних станів є релятивними. Робимо припущення: основною формою розвитку релігієзнавчих знань є гіпотеза. Гіпотеза постає керівною ідеєю з нового конструювання, договором-ґарантією дискусії, конвенцією, яку можна буде розірвати. Вона завжди пов’язана з вірою (belief) та «науковою фантазією». Гіпотези теоретичного релігієзнавства, як правило, є «незахи¬щеними» та слабко підкріпленими емпірично; апелюють до немонотонної арґументації, допускають ad hoc. Тут, користуючись термінологією Г. Рей¬хенбаха, «контекст відкриття» домінує над «контекстом обґрунтування». Верифікація (фальсифікація) релігієзнавчих гіпотез є умовною й неза-вершеною. Це нескінченний процес підтверджень та/або спростувань. Але й за таких характеристик гіпотеза здатна не втрачати пояснювальної сили. Отже, релігієзнавча теорія – це комплекс коге¬рентних гіпотез з максимально можливими (у відповідному універсумі міркувань) охопленням і виводимістю.

Advertisements

Comments on: "Волошин В.В. Епістемологічна складова філософії релігії" (1)

  1. Дуже цікаві тези, чекаємо на виступ та обговорення:)

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

Хмаринка позначок

%d блогерам подобається це: