Філософія релігії в Україні

КУЛАГІНА Ганна,

к. філос. н.,

старший науковий співробітник Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ

ІНТЕРПРЕТАЦІЙНЕ ПОЛЕ ПОНЯТТЯ ДУХОВНОГО ДОСВІДУ

Анотація виступу на міжнародній науковій конференції “Філософія релігії і феноменологія релігії: демаркація предметних полів”, що відбудеться 13-15 грудня 2010р. в м. Івано-Франківськ, була люб,язно надана Кулагіною Г.М. для публікації на нашому ресурсі. Авторство повністю належить Кулагіній Г.М. При використанні слід робити посилання. 

З точки зору методології в історії філософії можна виокремити чотири головні парадигми, у межах яких досліджується проблема досвіду, а саме: когітальну, прагматичну, феноменологічну, релігійну. Кожна парадигма по-своєму вирішує проблему типології досвіду, вибудовує ієрархію його форм. На відміну від прагматичної та феноменологічної парадигм, які не вбачають принципової відмінності між духовним і предметно-практичним досвідами, когітальна і релігійна парадигми визнають присутню цим формам якісну специфіку, однак змістовне наповнення поняття «духовний досвід» у них суттєво відрізняється.

Релігійний досвід – це стан психіки, у якому людина усвідомлює себе такою, що перебуває у контакті з надприродною істотою чи з чимось могутнім, відчуває свою приналежність до іншого буття, до замежової повсякденному світу реальності. Володіння інтенсивним релігійним досвідом виступає основою харизми релігійних лідерів. Разом з тим, екстремальна релігійна активність, що постає наслідком пережитого особистістю інтенсивного релігійного досвіду, формує у середовищі релігійних консерваторів сторожке ставлення до сильних і нестандартних проявів релігійного досвіду (приміром, до юродивих). Пережитий людиною релігійний досвід може інтерпретуватись особистістю й оточенням або як індивідуально значущий (такий, що наданий Вищим для духовного перетворення, зростання особистості), або як суспільно значущий – як одкровення для „обраних”, окремого народу чи всього людства. У релігієзнавстві початок вивчення релігійного досвіду покладено У. Джемсом і є важливою галуззю психології релігії. У релігійному досвіді сполучаються два компоненти – когнітивний і афективний. Когнітивний компонент фіксує безпосередньо отримане у релігійному досвіді знання, яке може бути знанням про зовнішній світ (про Бога, рай, людей тощо) або знанням про внутрішній досвід носія досвіду (про минуле життя, атман тощо). Зміст такого знання залежить від віроповчальних, релігійно-міфологічних, етичних, естетичних, лінгвістичних та низки інших особливостей тієї культурної традиції, до якої належить носій релігійного досвіду, а також від індивідуальних інтелектуальних якостей особистості. Особливості культурної традиції визначають представлені у релігійному досвіді образи божества чи картини іншого буття, зміст отриманого припису тощо. До спільних для всіх релігій ознак когнітивного компоненту релігійного досвіду відносяться усвідомлення абсолютної значущості і цінності сприйнятих смислів, їх сакральної природи і сотеріологічної спрямованості. Отримане у релігійному досвіді знання, як правило, розуміється як Одкровення. Згідно з визнаннями людей, що пережили релігійний досвід, докладне відтворення його когнітивного змісту надто ускладнено, оскільки отримане знання важко майже зовсім не піддається вербалізації. У таких випадках засобами вираження релігійного досвіду можуть поставати графічні символи (приміром, мандала), звуки, зображення (прим., ікони), музика, поведінкові акти (прим., сміх) та інші форми передання смислів. Афективний компонент релігійного досвіду – це сукупність пережитих у ньому емоцій. На рівні чуттєвого сприйняття релігійний досвід може надаватися у візуальній формі (прим., видіння божества), тактильній (доторкнутися до Длані Господа), слуховій („Глас Небесний”, „спів ангельський”), одористичній (приміром, запах сірки – ознака присутності породженого пеклом: „ісчадія (виплодку) ада”), смаковій (смак амброзії як „їжі Богів”). За способом виникнення релігійний досвід може бути спонтанним та штучно викликаним. У першому випадку він виникає без спеціальних зусиль людини під впливом певних сильних зовнішніх чинників (розкішності природних ландшафтів, загрози для життя тощо) або без них – у стані сну, хвороби і т.ін. При штучному продукуванні релігійний досвід викликається особливими способами психологічного чи культового характеру – напруженою молитовною практикою, медитацією, ритуальними танцями, музикою, іншими релігійними психотехніками. За наших часів релігійний досвід залишається розповсюдженим феноменом не лише традиційних суспільств, а й сучасної західної культури. Так, опитування, проведені у 1970-х рр.. американським дослідником Р.Уітноу, виявили, що 50% мешканців Сан-Франциска ствердно відповідають на питання про те, „чи відчували вони колись у щільному контакті з чимось священним”. Релігійний досвід слугував багатим джерелом розвитку не лише релігії, а й інших сторін культури – образотворчого мистецтва, поезії, музики та інших.

Релігія підтверджує себе через релігійний досвід та існує у формах, властивому людському буттю. Категорії людського існування, що визначають спосіб буття індивіда (modus essendi hominis), передаються релігійному досвіду і визначають спосіб буття „земної” релігії. Якщо розрізняти дух, душу, тіло людини, то в релігійному досвіді можна віднайти цей потрійний склад, а саме: внутрішню „силу”, психічне „середовище” і зовнішнє включення до світу речей. Даремно протиставляти індивідуальній суб’єктивній сутності вчення про „колективне несвідоме”. Колективними, тобто спільними, можуть бути змісти і предмети, але душевні стани не можуть бути колективними. Не видається справедливим ототожнювати паралельність, одночасність, взаємовплив і схожість переживань з психічним зрощенням людей через їх несвідоме до єдиної, суцільної, кінцевої душевної субстанції. Співіснування, спільність, спілкування, подоба, які здійснюються на спільній території не заперечують душевної суб’єктивності людини, її індивідуальності і душевної самотності. Відповідно до цього, релігійний досвід окреслюється як суб’єктивний.

Крім суб’єктивності, релігійному досвіду властиві такі риси: духовність, релігійна автономія, релігійна гетерономія, прийняття серцем, предметність, акт віри, безпосередність, утаємниченість, релігійний сумнів, релігійне очищення, особовість, дарування Церквою, релігійна цілісність, релігійна щирість, прилучення до світла, влада духу, молитовність, сумирність, єднання. Через релігійний досвід з’ясовуються також релігійний сенс непристойності, гріха та страждання, неправди та зради. Водночас існують трагічні проблеми релігійного досвіду, що уможливлює казати про його виродження.

Сутність духовної трагедії полягає у тому, що у земному житті людини з’являється невирішене, нездоланне ускладнення, причиною якого є не лише особисті властивості індивіда, а власне об’єктивне існування речей. Духовна трагедія закладена в об’єктивному існуванні речей; у головних засадах буття, природи, що, подеколи, обтяжують або принижують дух; у невідповідності цілей і засобів; у неузгодженості належного і неминучого; у нездоланності неприйнятного; у праведному сприйнятті нездійсненного завдання; у перешкоді, що звинувачує невинного героя; у невиліковному стражданні від незмінних умов людського життя; у стражданнях безневинного за провину винних; у зіткненні Духа з чужою непристойністю та засліпленістю; у нарузі натовпу над генієм; у вимушеній відмові від праведності в ім’я релігійного покликання. Трагічна ситуація складається всюди, де духовна людина страждає від об’єктивно нездоланного конфлікту та несе у житті наслідки цієї невирішеності.

На думку Івана Олександровича Ільїна, існує три головні трагедії, з якими зіштовхується людина на своєму релігійному шляху. Перша й головна з них полягає у неможливості злиття людини з Богом у земному житті. Друга «трагедія» релігійного досвіду полягає у гедоністичних настроях тіла і нерозумному свавіллі душі. Третя трагічна, через свою нездоланність, життєва ситуація має чинником «дискретний», тобто «множинно-розділовий» спосіб існування людини. Йдеться про закон життя, який окреслюється наступною формулою: «Ти – це не я, а я – не ти», тобто чужий голод мене не мучить, чужий сон мене не зцілює, чужий біль мені не болить. Люди існують у спільних просторі та світі речей, але у них відсутні однакові переживання й одне тіло. Протягом життя кожна особа залишається суб’єктивною, особливою, індивідуальною і самотньою. Це можна висловити й таким чином: людина – передусім інстинктивна істота. Інстинкт в ній має центробіжну силу (індивід корисливий, егоїстичний, дбає про свої потреби і шукає засоби їх задоволення). Жодні спілкування, виховання, солідаризація, організація не відмінять цього головного способу буття (modus essendi hominis). Моральна і релігійна культури можуть допомогти людині усвідомити це, сформувати здатність і вміння практично не керуватися лише самими інстинктивними потягами. Проте власне форма нашого існування від цього не зміниться. Таке становище має наслідком трагічні ситуації, на які людина приречена зважати допоки існує людство.

В останні десятиліття соціально-філософське знання зазнає трансформацій, що пов’язані із вторгненням у нього соціально-антропологічної проблематики. Внаслідок чого суттєво змінюється оцінка ролі людських переживань, відкриваються нові евристичні можливості аналізу духовного досвіду.

 

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

Хмаринка позначок

%d блогерам подобається це: